Привіт! Це – "Історія для дорослих". Сьогодні – про плюси СРСР. Пам'ятаєте, як казав наш президент: "В СРСР були плюси і мінуси"... Але ці "плюси" більше схожі на хрести. Також про культового актора Бельмондо і його українського двійника - журналіста та правозахисника Валерія Марченка. І, звісно, - про неймовірну історію забороненого кохання.

На смерть Валерія Марченка свого часу відгукнувся президент США Рональд Рейган, держдеп США та нобелівські лауреати.

Але спочатку – про кіно. У 1960 р. на екрани виходить фільм Ж.-Л. Годара "На останньому подиху" з Ж.-П. Бельмондо у головній ролі. Фільм про крадія автомобілів, якого переслідує поліція, одразу став культовим серед бунтівної молоді на Заході. А Бельмондо – справжньою іконою.

КДБ закатував

Бельмондо, напевно, не здогадувався, що у далекому СРСР, у столиці України Києві в нього є двійник – майбутній журналіст та правозахисник Валерій Марченко – якому теж судитиметься стати символом протесту.

Бельмондо дісталися слава, гроші, численні романи з зірковими жінками і спокійна старість в оточенні онуків. Валерій Марченко прожив усього 37, 9 з яких – провів у радянських таборах і на засланні. Усе, чого він прагнув – бути журналістом. Розказувати правду. За це його згноїли у тюрмах і фактично убили, не надавши необхідної медичної допомоги.

Семен Глузман, дисидент, лікар-психіатр, друг Валерія Марченка згадував: "І він сказав: якщо я поїду, я буду працювати на Радіо Свобода. Буду лежати, вмирати, але з мікрофоном в руках я розповідатиму".

Народився Валерій Марченко у Києві. Його прізвище по-батькові було Умрилов, але після розлучення батьків уже в дорослому віці Валерій змінив його на дівоче матері і дідове. Дід Валерія – Михайло Марченко – професор-історик, перший радянський ректор Львівського університету. Але вже 1941–го його репресували, і до 1944-го він перебував у Новосибірській тюрмі. Життя діда – частина того, що називають родинною легендою. Згодом, уже в колонії, Валерій згадуватиме, що дідова книжка "Боротьба Росії і Польщі за Україну" "навчила багатьох любити Батьківщину". І додасть: "Я, наприклад, один із них".

Саме любов до України перевернула життя Валерія Марченка – і зі звичайного філолога та журналіста перетворила на дисидента. Для нього мало значення, якою мовою говорити – і він писав про русифікацію України та новітні валуєвські циркуляри. І саме це КДБ назвало антирадянською агітацією та кинуло Марченка за грати – 6 років тюрми та 2 роки заслання.

27-річний юнак пережив ув'язнення мужньо та стоїчно – й навіть із гумором. Наприклад, в одному з листів до матері іронічно описує, як здичавів за 8 в'язничних місяців, бо не чув навіть радіо і не читав газет. Тож уперше почувши в камері пісню, почав танцювати, чим викликав переляк охоронця:

"Наглядач, який зазирнув у вічко, перелякано запитав мене, що я збираюсь з собою зробити. Я відповів, що оце трохи потанцюю, а потім накладу на себе руки. Він поцікавився: "Що ти танцюєш?". Я сказав: "Шейк". Він запитав: "Який шейх?". Я сказав: "Арабський". Той що наклав ембарго на нафту. Очевидно, моя відповідь мало що йому прояснила. Але він зрозумів: я не збожеволів, і заспокоєний пішов далі".

Уральський клімат, важка робота та неякісне харчування підірвали здоров'я українського Бельмондо – у нього розвинулася хвороба нирок – нефрит. Нічого надзвичайного за нормальних умов, але "найкраща' медицина у світі не поспішала лікувати ЗеКа – та ще й політичного.

"Немає нічого дорожче людини, його життя і здоров'я. Етому закону підпорядкований весь лад життя радянського суспільства", – натхненно сказано у пропагандистському радянському фільмі "Здравоохранение в СССР".

У 1977-му на 30-й день народження уже хворого Валерія привозять у Київ. План КДБ – вплинувши на нього через матір, змусити написати "покаянну". Залучають родичів, які переконують: "какая разніца?". Марченко – відмовився.

На засланні у Казахстані Валерію покращало. А ще він зміг отримувати листи з-за кордону. Писали добровольці з Міжнародної амністії. Такий собі містер Джекі Бакс. Минуло чимало часу, перш ніж Марченко зрозумів: його співрозмовник – співрозмовниця. Жінка.

Ніна Смужниця, мати Валерія Марченка, згадувала: "Я зрозуміла, що він її подобається".

А ще в аул Саралжин, де відбував заслання Марченко, почали надходити листи з Італії від юної студентки геології Сандри Фапп'яно. Вона, як і Джекі Бакс, була волонтеркою Міжнародної амністії.

Спочатку, як незнайомі, вони обмінюються необов'язковими новинами про погоду, природні стихії, домашніх тварин. Згодом дівчина каже незнайомому другові "любий", "люблю", "цілую". Валерій же поводив себе стримано: "Я не хотів би зробити когось нещасним, бо я таки небезпечний партнер". 

Після повернення Валерія у Київ із заслання Сандра намагалася викликати його на лікування в Італію. Але закордону Валерій так і не побачив – якась совєтська жіночка у ОВіРі кричала йому: "В тюрму вас нужно посадить, а не на Запад выпускать!". І тюрма не забарилася. За розповіді про радянські концтабори для політв'язнів Марченку присудили ще 10 років суворого режиму. Хворий Валерій іронічно запропонував зменшити термін – адже все одно його не переживе. Суддя Григорій Зубець – який, до речі, вже за незалежної України очолював Київський суд і навіть отримував грамоти та ордени – залишив свій вердикт у силі. Це був фактично смертний вирок.

55 діб засекреченим етапом смертельно хворого Валерія везли до селища Кучино у лиховісний табір 36. Паралельно відбувається страсна епопея матері – Ніни Михайлівни. Вона оббивала пороги судів, КДБ, писала листи та оскарження. Безрезультатно. Валерія методично й повільно убивали. Ліки, які посилала мати, повертали назад. Було зрозуміло, що полегшити долю Валерія може тільки розголос на Заході. Попри "наружку" КДБ матері вдалось вислизнути з дому, вилетіти в Ужгород і вже звідти замовити телефонну розмову з ФРН. Того ж дня "ворожі голоси" з Радіо Свобода передали інформацію про Марченка. Але і це не допомогло. Хворого Валерія перекинули до тюремної лікарні у Ленінград, проте допомоги він там не отримав. 5 жовтня 1984–го він помер від нефриту.

Джекі Бакс згадувала: "Після смерті Валерія я подумала: "немає Валерія, але я буду писати комусь іще". Та я витратила свої почуття на Валерія. Я досі член Міжнародної Амністії, але я нічого не роблю в цьому напрямку. Це коштувало мені надто багато почуттів. Я не можу зробити це знову. Це було надмірно боляче".

На смерть Валерія Марченка відгукнулися заявами президент США Рональд Рейган, нобелівський лауреат Генріх Бьоль, та усі "ворожі" голоси. Матері довелося практично виривати тіло сина з лап КДБ, і всупереч радянській традиції це їй вдалося. Він похований на цвинтарі у Гатному поруч з Києвом.

Уже через рік в СРСР почалася перебудова, а ще через 5 – Україна здобула незалежність. Листування Валерія Марченка та Сандри Фапп'яно вийшло окремою книжкою.

Тож усе таки: чи є різниця, під якими пам'ятниками стояти? Любіть Україну і пам'ятайте: незнання історії не звільняє від відповідальності.

Джерело