Про штучний голод-геноцид, влаштований в Україні радянською владою у 1932-33 роках, нині можна прочитати в книжках та архівах, подивитися у документальних фільмах і тематичних музеях. Але найціннішими є спогади власних родичів, які стали жертвами Голодомору. Суспільне знайшло людей, які погодилися розповісти про історії своїх родин. Ми зібрали цей текст з матеріалів авторів документального фільму "Бабусю, розкажи про Голодомор" та Українського радіо.
Вероніка Потапенко, праправнучка Ксені ЛогвинюкКсені Логвинюк от-от виповниться 101 рік, у неї 9 дітей і 77 онуків, правнуків і праправнуків. Коли їй було 12, вона пережила Голодомор. Саме стільки років зараз її праправнучці Вероніці, яка разом із мамою зняла про бабусю Ксеню маленький документальний фільм.
Вероніка добре вчиться, займається хореографією та постить відео в TikTok, як і більшість її однолітків. Звісно, дівчинці важко поставити себе на місце своєї прапрабабусі, яка, аби вижити у 33-му році, ходила на ставок ловити черепах, їла варену кропиву та лободу, втратила маленького братика, що не витримав голоду.
Через свій поважний вік, бабуся Ксеня мало кого впізнає і швидко забуває, що було пару годин тому. Зате добре пам’ятає, як маленький братик просив у мами хлібчика, як вона назбирала в полі колоски по жнивах, і як за це її мати заслали до Владивостока на 10 років. Малі лишилися із стареньким дідусем, і це щастя, що мама повернулася за три роки. Вероніка слухає оповіді бабусі із подивом, жаліє її, коли старенька раптом починає плакати.
Світлана народилася в Жашкові Черкаської області. Саме там похована її бабуся Олександра Вівдич. Світлана розповідає, як напередодні бабусиної смерті бачила поганий сон, і на ранок вже знала, що трапилася біда. А ще, приїхавши якось у гості до бабусі за два роки до її смерті, Світлана попросила її написати щоденник і розказати про все своє життя. Бабуся погодилася, і потроху писала його аж до самої смерті.
Світлана знайшла його, коли бабусі вже не було.
"Читаючи вперше, я ридала над ним, звичайно, стриматися важко було", - розповіла Світлана. Після прочитання вона раптом поглянула на бабусю як на молоду дівчину, а потім на жінку, що бачила голод, смерть і насилля.
"Поряд із нами жила родина з шістьма дітьми, яку люди оминали. У господаря і господині замість носів були ями на обличчі. У цій родині померли усі, і лежали в хаті, один біля одного, як дрова", - зачитала Світлана бабусин щоденник.
10-річною дівчинкою бабуся Світлани бачила, як цю родину виносили з хати, як обабіч дороги лежали пухлі мертві люди, і підводи не встигали їх відвантажувати та ховати, а один сусід вкрав, зарізав і зварив трирічного хлопчика. Історія, знана зі школи та університету, перетворилася для Світлани на дуже особисту. Тепер вона читатиме бабусин щоденник своїм майбутнім дітям і онукам.
Олександра Куневич, правнучка Олександри ПівнякСаші 12 років, і вона — тезка своєї прабабусі Шури. Сашин тато, теж Олександр, багато чого розповідав доньці про свою бабусю, адже Саша не застала її живою. Але коли керівниця театрального гуртка, куди ходить Саша, розказала їй про проєкт "Осінь на Плутоні 2.0", у якому підлітки знімають короткі документальні фільми про своїх бабусь і дідусів, дівчинка вирішила зробити фільм про свою прабабусю.
Тато привіз із села фотографії, переповів доньці все, що розказувала бабуся.
"Вона не любила згадувати про це, як щось згадувала, одразу сльози наверталися на очі. Розповідала, що "ідемо вздовж дороги - люди мертві лежать, попухлі, інші травичку скубуть". Варила бадилля від буряків, корінь лопуха, кору з дерев перемивали, і це були як оладки", - розповідає Олександр.
За його словами, бабуся все життя після цього тримала скриню із борошном обов’язково повною, а перед смертю сказала: "Діти, отам мука, не будьте голодні".
Разом із Сашею та її татом Суспільне поїхало в село, де жила прабабуся, і побачилися із її родичкою, що добре пам’ятає бабу Шуру та її оповіді. Баба Катя розповіла, як у голод у селі були люди, що відкопували та їли померлих, а її батько знайшов біля напівживої від голоду молодиці маленьке дитя, яке він підібрав і виходив, а за два роки повернув матері, яка теж дивним чином врятувалася.
Олександр Ігнатуша, режисерРодина режисера Олександра Ігнатуші під час Голодомору проживала у селі Трипілля на Київщині. У сім’ї його матері було четверо дітей, яким було по 2-3 роки. “Моя мама пам’ятає, як одна з маленьких просила їсти, моя бабуся Федося зготувала якісь корінці та зернятка, розтерла їх, але дитина все одно померла. Думаю, що історії дуже подібні – прийшли, винесли все і зрештою, якийсь сусідський комсомолець, який ще мав якісь залишки серця, співчуття, десь приховав телятко, а старший чи "свідомий" комсомолець помітив це і вивів те телятко”, – розповів режисер в ефірі Українського радіо.
За його словами, нащадків у родині дуже довго оберігали від цієї пам’яті. Режисер припускає, що боялися.
“Як фронтовики про фронт, так і люди, які пережили цей жах 32-33 років боялися згадувати. Казали: “Ой, діти, воно вам не треба” або “так, доходили десь якісь плітки, що десь дітей поїли”. Лише згодом, під глибоку старість, моїй мамі нещодавно виповнилось 95, і вона почала писати про все це", - згадує режисер.
Галина Плачинда, журналісткаЖурналістка Галина Плачинда розповіла про свого батька, письменника Сергія Плачинду, який не тільки пережив, а й одним з перших підняв тему Голодомору в Україні, ще за часів “перебудови”.
“Батькові було 5-6 років, коли все це відбувалось, і він багато що пам’ятав, бо думаю, для дитячої психіки це були дуже дратівливі моменти. А потім він неодноразово повертався до нашого села, розмовляв з людьми, коли вже почав про це писати та коли про це вже дозволили писати публічно. Він їздив самостійно, збирав ці спогади і реконструював цю картину страшного голоду”, - згадує Галина.
Назва села, де жила родина Плачинд, виведена на стелі жертв Голодомору в Кіровоградській області. “Коли люди починають бачити, що вимирали цілими селами, то починають усвідомлювати масштаби цієї трагедії”, – вважає Галина.
Олена Міщенко, філологиняПрадід філологині та доцентки КНУ ім. Шевченка Олени Міщенко був заможним господарем у Борисполі (Київщина).
“Він був ветераном Першої світової війни, мав землю, мав гай, мав наймитів, мав трьох доньок, одна з них померла в Голодомор. Він був розстріляний в 37-му році, прабабуся померла після Голодомору. Це – досить драматична сторінка нашої родинної історії”, - розповідає Олена.
Науковиця вважає, що пам’ять про ті страшні події є важливою для кожної родини. “І хочеться звернутись до людей – нехай вони пошукають у себе, в усіх є ці шматочки пам’яті, пошукають ці реліквії по альбомах, по родинних архівах. Якщо їх змогли зберегти наші прадіди та прабабусі в ті страшні часи, то ми тим більше мусимо це зберегти, мусимо це віднайти та поділитися зі світом – якою була наша Україна, якими були ці люди. Вони ж, власне, помирали лише через те, що вони були українці”.
Авторки: Олена Зашко, Анна Єресько, Галина Бабій
Читайте такожМільйони жертв та двадцять два місяці голоду. Факти про Голодомор
Джерело
