Черкащанин Олександр із позивним "Павук" — доброволець, відбув дві ротації в Донецькому аеропорту. З війни, розповів він, запам'ятав багато чого — як на його очах гинули товариші, як готували кашу в каміні, переживали обстріли та відчували постійну присутність смерті. Спогадами він поділився із Суспільним.

"Сказав нам «До зустрічі» зі сльозами на очах"

На війну, розповів Олександр, він збирався з лютого 2014 року:

"У мене був товариш із Криму, з яким ми на той час були знайомі близько двадцяти років. Він був військовим, єдиним із вищого командного складу, хто не залишив солдат. Уже після того, як його забрали з кримського полону, якось у розмові він мені сказав, що ця війна надовго і на початковій стадії вона буде дуже жорстокою. Тому якщо у мене є сила волі, я можу закрити свої справи і йти воювати".

На той час займався будівництвом, додав черкащанин. Справи йшли непогано, однак для себе вирішив — треба йти.

"Пішов до військкомату десь у червні. Купив за свої кошти форму, взуття. Спочатку поїхали в Житомир, у 95-ту аеромобільну бригаду. Вирушили туди 22 серпня, якраз на день народження того самого товариша. Згодом з'явився 90-й батальйон, до якого я і потрапив", — розповів чоловік.

На той час, додав він, близько дев’яноста відсотків бійців були добровольцями, із них більшість мали вищу освіту. Куди їдуть, зауважив, на той час ще не зовсім усвідомлювали. Однак це добре розуміло командування:

"Коли нас відправляли у Житомир, зайшов один із працівників військкомату, сказав нам «До зустрічі» і в нього були сльози на очах. Він знав, куди ми йдемо. Хоча я тоді до кінця цього не розумів".

Мріяли жити, вчитися, створювати сім'ї

У листопаді вирушили в район Донеччини, розповів ветеран:

"Коли були вже у Костянтинівці й зрозуміли, що підемо в аеропорт, була ще якась молодеча зухвалість, піднесення. Запалу було багато, а досвіду бракувало. Одним із таких був , наш земляк, черкащанин, який загинув першим. Йому було лише 23. Як зараз пам'ятаю, як ми з ним перед виходом довго розмовляли. Він взагалі на вдачу був такий «шебутний». Людина мріяла вчитися, мати сім'ю, дітей".

Загалом, зауважив Олександр, у їхньому підрозділі 27 черкащан. Один із них, 40-річний , загинув на його очах.

Позивні бійцям діставалися по-різному: за прізвищами, професіями, тим, як їх кликали у дитинстві тощо.

"У мене все було просто. На початку наш підрозділ готували для «зачистки» Донецька, і ми відпрацьовували захоплення приміщень. Під час одного з них я мав виконувати роль обороняючої сторони, «сепаратиста». Тренувалися в ангарі для ремонту техніки. У приміщенні була висока стеля. Я зайшов, подивився і побачив, що є гачок, за який можна зачепитися і перечекати. Так і зробив, а потім уже як вони пройшли, спустився і умовно холостими «розстріляв» групу. Інструктор почав розпитувати де я був, я показав. А він каже «Ну, павук якийсь». Так і з'явилося псевдо, з яким я пробув дві ротації", — розповів черкащанин.

"Не було відчуття того, що це вже кінець"

Разом із побратимами "Павук" відвоював на летовищі дві ротації — з 2 по 14 грудня і з 14 по 19 січня. Вдруге зайшли, коли диспетчерська вежа вже впала.

"Ми були там і в дні спроби відбиття Донецька. Бої йшли запеклі. Наскільки мені відомо, з нашого батальйону загинули 49 людей, ще двоє досі вважаються зниклими безвісти. Багато загинули під завалами", — розповів він.

Відчуття смерті, додав, з'явилося, коли заїхали на летовище вдруге:

"Я читав, аналізував усе і розумів, що по факту ми були «суїцидниками», тобто людьми, які знають, що йдуть на смерть. Коли зайшли туди вдруге, куди не зайдеш — всюди було відчуття смерті. Боялися всі. Але при цьому відчуття того, що це вже кінець, не було".

З боку сепаратистів був тиск, однак особливо це не лякало, додав черкащанин.

"Я досить мудро зробив: коли йшов на війну, то відключив свій постійний номер і під'єднав новий. Він ніде не «засвітився». За весь час мені прийшла лише одна есемеска, в якій пропонували здатися і тому подібне. Я тоді відписав, щоб приходили".

Рідні — дружина, діти — знали де він, зауважив Олександр, мамі ж спочатку не казав. Спілкувалися щодня, однак що син в аеропорту жінка не знала. Говорив їй, що в них комісії, перевірки.

"Прощатися ніхто нікому не дзвонив, принаймні я такого не бачив. Більшою мірою були налаштовані боротися. Хоча по цей день пам'ятаю як побратим із вогневої підтримки з позивним «Хімік» тримав фотографії своїх дітей".

"У медиків не було завдання їхати в аеропорт. Але їхали"

Неабияк підтримували бійців волонтери, розповів Олександр. Додав: коли повернувся додому і очолив обласний центр допомоги учасникам АТО, про цих людей не забував ніколи:

"На початку вони тримали все на собі. Звісно, боєприпаси не постачали, але все необхідне, в тому числі обладнання, тепловізори й оптику, привозили. Військові мають захищати свою державу згідно з Конституцією, а ці люди працюють за рахунок свого часу, ресурсів та коштів. Як ті ж черкаські «павучки» і понині в'яжуть сітки".

На летовище, додав черкащанин, коли йшли серйозні бої, волонтери потрапити не могли. Однак усе, що було потрібно було бійцям, передали до цього:

"Мій товари купив нам тепловізор, то вже у другий захід було набагато «веселіше». Потім його передавали далі, і, можливо, він досі десь «служить» хлопцям".

Поруч із бійцями були медики. Зокрема, черкащани Алі Хамідулін та начмед 90-го аеромобільного батальйону

"Це були безстрашні люди. У медиків не було завдання їхати в аеропорт, їм мали направляти поранених у Водяне, Опитне. Але вони їхали. Їх з нами було п'ятеро, і всі знаходилися на летовищі", — зазначив ветеран.

"Не хотілося нічого звідти брати, але хотілося повернутися"

Про Донецький аеропорт має чимало спогадів, розповів черкащанин:

"Запам'яталося, як заїжджали — був вітер, сніжило. Чудом зайшли цілими, нас ніхто не обстріляв. Коли ще стояли на позиції біля школи в Пісках, сніг йшов рясний і лапатий, я тоді хлопцям ще сказав, що нікого з нас не вб'ють, бо сніг — то на удачу. Пам'ятаю, як нам набридли сухпаї і ми готували кашу в каміні. Як виходили на зв'язок по скайпу. Як хлопці варили борщ, і всі дивувалися «Як у цих черкащан так виходить, їм волонтери і сухі борщі готують». Пам'ятаю, як був обстріл, після якого двоє бійців померли в лікарні. Пам'ятаю, як у тепловізорі бачили, що «зелені чоловічки» в посадці кричали нам «Аллах Акбар!» . І це все був не фільм".

Із летовища, зазначив Олександр, не привіз із собою «напам'ять» нічого — бо і не хотілось нічого брати. А за те, що взяли для батальйону — інструмент для будівництва — залишили на руїнах гроші, щоб не даром.

Найбільше, додав, жалкує, що не збереглися відео та світлини.

"Через рік я вже не міг бути вдома, мені дуже хотілося повернутися туди. Після аеропорту я ще послужив у морській піхоті і зрозумів, що треба вже займатися іншими справами. Звісно, якщо ситуація буде критична ми з побратимами знову підемо на фронт, але поки що так. Зараз я щаслива людина. Мені, мабуть, багато хто може позаздрити, бо я після війни не маю хвороб, ПТСР чи чогось подібного. Зате я став інакшим, змінився радикально. Коли питають як справи, кажу, що добре. Я на позитиві", — розповів черкащанин.

Що відомо Бої за Донецький аеропорт тривали з вересня 2014 року до 22 січня 2015 року і стали одними з найзапекліших у війні на сході України. Бої розгорнулися між українськими військами і бійцями добровольчих формувань з однієї сторони та силами проросійських збройних угруповань і окупаційних військ — з іншої, за контроль над Донецьким міжнародним аеропортом.

Читайте нас у Telegram: головні новини Черкащини та України

Читайте також У Черкасах вшанували захисників України різних поколінь "Ми знали, куди йдемо": черкащанин пригадав дні оборони Донецького аеропорту "Моторола", який пропонував "миритися" і барикада із сухпаю – черкаський ветеран про ДАП

Джерело