3 грудня виповнюється 300 років з дня народження українського філософа, письменника Григорія Сковороди. Про ставлення до Сковороди та розуміння його творчості, про те, чи належав мислитель до східної чи західної традиції, розповів у програмі " Культурний інстинкт" філософ і письменник Тарас Лютий.

Якщо ми зараз вийдемо на вулицю і попросимо першого ліпшого чи ліпшу сказати: "Що таке філософія? Опишіть", то це будуть розмиті, суб’єктивні бачення, якщо, звісно, ми не натрапимо, наприклад, на викладача або студента. То як ви визначаєте це поняття? Як це пояснити? Що таке філософія?

Ми наражаємося на величезну лекцію, певна річ, але я б для того, щоб зробити розповідь коротшою, порівняв, наприклад, філософію з ідеологією. Тобто якщо ідеологія дає дуже швидкі і чіткі відповіді на запитання і говорить про те, що не треба більше міркувати, запам’ятайте, от це відповіді, якими належить послуговуватися, то філософія не буде давати остаточних відповідей, а радше буде спонукати до нових запитань чи до адекватної постановки запитань.

Власне, філософію можна окреслити як своєрідний раціональний і самостійний спосіб розмислу, який не потребує зовнішньої допомоги, зовнішнього втручання, а спонукає людину самостійно розібратися в нашаруванні тих чи тих проблем.

Тобто це така множинність суб’єктивних бачень, роздумів, думок, ходів цих думок, і з’ясовування дискурсу, діалогу, можливо, про щось.

Я би, можливо, прискіпливіше поставився до тези про суб’єктивність, бо йдеться не про те, що "я так бачу", — це радше сфера мистецтва, бо в мистецтві ти можеш дивитися так чи інак, і тобі байдуже, хто про це що скаже. Усе ж таки філософія потребує певного консенсусу — це діалог, це співтворчість і це пошук якихось спільних консенсусів. Це не означає, що пізніше знову буде нова постановка питання і знову буде пошук таких спільних моментів.

Є певне стереотипне бачення, що філософія — це щось дуже складне, якась там стародавня Греція, прости Господи, а це ще нудні і довгі пари в університетах, куди ходять далеко не всі. Є дуже багато стереотипів.

У мене таке було свого часу, до речі, з алгеброю і геометрією, коли не було розуміння, навіщо мені ті тригонометричні рівняння, вони ж мені не допоможуть у моєму повсякденному житті. То, відповідаючи на це запитання, як знання філософії, те, щоб цікавитися філософією, допоможе у повсякденному житті? От де філософія і моє буденне життя?

На це питання досить влучно і, як на мене, красиво відповів Аристотель свого часу. Він сказав, що існує безліч наук, які можуть зарадити нам у нашому повсякденному житті, а найкращої за філософію ви ніколи не знайдете. Тому якщо навіть не тікати від відповіді на питання, яке ви поставили, можна було б сказати так: от ви, наприклад, сказали про алгебру з геометрією. Тут важливо, по-перше, мистецтво того, хто вам це викладає, і по-друге, ваша персональна зацікавленість.

Тобто мені поталанило, тому що я мав прекрасного викладача математики, який розглядав математику як ціле мистецтво. Я бачив таку, знаєте, внутрішню зацікавленість у цьому.

Я думаю, так само з будь-яким предметом, і філософія тут далеко не виняток. Тобто, з одного боку, ти сам маєш розповідати про ті речі, які тебе цікавлять, тобто ти не можеш урешті-решт не розповісти про них. А з іншого боку, слухач чи слухачка, які прийшли послухати, теж мусять мати у себе за плечима якісь потаємні запити, на які вони б хотіли почути відповідь, але все одно їхнє завдання — потім самим давати відповіді на ці запитання.

Тобто те, що зараз така ситуація, — це через хиби нашої освіти, через те, що немає достатньої кількості людей, які можуть закохати, які можуть за цією пристрастю стояти і тобі розказувати, чому алгебра, геометрія чи філософія — це справді цікаво і це тобі потрібно щодня.

По-перше, я думаю, що ми погодимося з цією думкою, тут масовість ні до чого, тобто нам не потрібні мільярди філософів.

Не потрібні? Чому?

А навіщо в принципі? У нас є завдання пізнати якусь істину, тобто це радше завдання індивідуальне, кожної людини, і якщо будуть люди професійно цим займатися, ми можемо скотитися до тієї ідеології, з якої ми почали. І прецеденти такі в нашій країні були тоді, коли вона була частиною Радянського Союзу.

Тоді була чітка стратегія, що таке філософія, були чіткі відповіді, були чіткі персоналії і відхилятися від них було неможливо. І ясно, що тоді вимагали масовості, тобто маси повинні були рухатися за чітко спланованим планом і у відповідності до тих думок, які визначили теоретики і класики марксизму, наприклад.

Тому я не думаю, що тут ми мусимо гнатися за якимось кількісними показниками, тут, повторюю, все залежить від нашої персональної заангажованості.

Філософ Тарас Лютий: "Найбільший секрет філософування Сковороди — вчитися бачити у видимому невидиме"

Для мене дуже суголосно те, що я озвучую з приводу філософії, до того, як я відчуваю Сковороду, тому що більшість з нас пам’ятає одну, максимум дві казки Сковороди, можливо, ще "Всякому городу звичай і права”.

І, готуючись до нашої розмови, я відкрила для себе величезну, туго набиту бульбашку людей, які, виявляється, дуже потужно підсіли на Сковороду.

Відтак у мене запитання: по-перше, яким ви бачите Сковороду? Ви бачите його потужним філософом, який цікавий нам досі і його треба і можна читати, розуміти і знову ж таки застосовувати на щодень, чи все-таки це для тієї групи людей, які ходять на пари, цікавляться, індивідуальний мають інтерес? Має тут бути масовість чи ні?

Відповідаючи на це запитання, мушу сказати, що для мене Сковорода — своєрідний симптом. Симптом чого? Симптом того, що нам чогось упродовж нашої історії завжди бракувало. Тобто ми в Сковороді хочемо бачити і ми вкладаємо в Сковороду те, чого нам бракувало, скажімо, у різних сферах. Тобто ми хочемо, щоб наш Сковорода виглядав не меншим філософським генієм, ніж Кант, наприклад.

Ми хочемо, щоб Сковорода був для нас осередком патріотизму. Ми хочемо, щоб Сковорода був такою скринею, у яку ти коли не заглянеш, там зручна цитата, яку ми раз — у Фейсбук написали, і от виявляється, що Сковорода наш сучасник.

Це означає, що Сковорода є своєрідною матрицею, яку можна і потрібно наповнювати різними інтерпретаціями. І це не просто вигадка, наприклад, моя така фантазія, а я думаю, що передумови для цього дає сам Сковорода, скажімо, тоді, коли запроваджує свою теорію трьох світів.

Каже, що існує великий світ — макрокосм, існує маленький — мікрокосм, й існує символічний світ Біблії. Тобто символічний світ — це світ, який спонукає нас до інтерпретацій. Сковорода взагалі дуже не любив буквалізму. Він вважав, що той, хто вичитує Біблію, наприклад, буквально, засипає цитатами, і вважає, що от він винайшов істину, як прописано у тому чи тому реченні, той, власне кажучи, не влучив у ціль.

Я б зараз хотіла запропонувати нам з вами бути тими викладачами математики, які свого часу закохали нас у предмет. Зробімо те саме зі Сковородою, спробуємо. От що ми ще можемо виокремити зі Сковороди, аби дати поштовх до його пізнання?

Я думаю, що ви натрапили на своєрідний ключ, на ключ до Сковороди, тому що Сковорода, як на мене, — це чи не найбільший індивідуаліст в українській філософській думці, і Сковорода взагалі противник різноманітних колективних форм, масових форм.

Тобто тому він і тікає від світу, тому він і мандрований філософ, тому він завжди знаходить собі прихисток на якихось пасіках, у якихось хижках та у своїх приятелів. Але Сковорода, дарма, що індивідуаліст, — справді людина, яка говорить про те, що найбільше зацікавлення в людини пробуджує пізнання самого себе.

І от якщо треба знайти входження в загальну світобудову, то його Сковорода пропонує саме через людину, через саму себе. Розібратися з собою — не розібравшись з собою, ти, власне кажучи, приречений чи приречена на те, щоб взагалі отримати будь-яке знання. Тому людина для себе є найбільший квест, найбільша загадка. Тобто водночас людина — це і сфінкс, який ставить запитання, і Едип, який розгадує ці загадки сфінкса.

І, наприклад, я, коли шукав якийсь концепт, який би увиразнював філософію Сковороди, я натрапив на слово, яке принаймні я тільки одного разу зустрів у філософських творах Сковороди. Це термін "самовладання".

По-перше, тема Бога — Бог і Сковорода. Як пояснити і релігійність, і духовність Сковороди, чи все ж таки є щось, що нам диктує правила, чи немає? І чи про це, власне, у Сковороди йдеться?

Я почну з того, що нагадаю ту тезу, яку я вже озвучив, що Сковорода — це принциповий індивідуаліст. Тобто Сковорода — не прихильник різноманітних, даруйте на слові, збіговиськ. І тому коли в Сковороди запитували: "Перепрошую, а ви чому до церкви не ходите?" "Ну якщо треба, то я можу завтра піти", — каже Сковорода, відповідаючи одному з приятелів-священників.

Треба зрозуміти, що Сковорода — принциповий антидогматик, Сковорода не підтримує жоден догматизм, зокрема релігійний. І на цьому ґрунті у нього найбільші розбіжності з церквою. Але водночас ви слушно зауважили, що основне місце у філософуванні Сковороди посідає ідея Бога.

Ідея Бога, яку людина, пізнаючи себе, відкриває у самій собі, — тобто Бог всередині нас. Коли Сковорода каже: "Пізнаємо себе", це означає не виміряти свій зріст, параметри свого фізичного тіла, перевірити внутрішні органи, як функціонують вони і так далі. Йдеться про те, що ці три світи з точки зору Сковороди складаються ще з двох натур, з двох природ — видимої і невидимої.

І от ті люди, які зациклюються у самопізнанні на видимості, на матеріальному субстраті, суттєво програють, тому що вони йдуть манівцями, вони не вхоплюють самої сутності, вони йдуть повз Бога. Тобто розпізнаючи свою внутрішню людину, як каже Сковорода, істинну людину, тобто істинного самого себе, водночас людина розпізнає Бога. Але тут цікавий момент, на якому ви наголошуєте, коли кажете: "Ну а

Джерело