Чернівчанин Максим Станкевич пішов у центр комплектування добровольцем 25 лютого. Він став бійцем 81-ої окремої аеромобільної десантної бригади та отримав позивний "Адвокат". Згодом військовий брав участь у боях на першій лінії — звільненні територій Донецької та Луганської областей. Про те, як відбувається деокупація і як проходить лікування в тилу, — в інтерв’ю з військовим.

— Чому пішли добровольцем і чи відразу рідні підтримали ваше рішення?

— 24 лютого я збирав речі для своєї дружини та свого малого сина. У випадку вторгення на захід України я намагався зробити плацдарм, який би дозволив рідним поїхати. Ще 24 лютого я був зайнятий тим, що складав заповіт, писав заяву-дозвіл на вивіз дитини і фізично не встиг піти у військкомат. Прибув туди о 8 ранку 25 лютого. Ще не було черг — я впродовж 40 хвилин отримав всі документи. По розподілу мене направили до роти охорони обласного військкомату, так у мене почалася служба.

Для сім’ї це стало несподіванкою — я з ними не обговорював це рішення. Помилково вважав, що це рішення стосується лише мене. Я поставив їх перед фактом. Зараз я розумію, що це егоїстично з мого боку. Адже моя служба стосувалась не лише мене, моя родина також була зі мною на службі. Я зараз перебуваю на лікуванні й бачу, наскільки постаріла моя мати, наскільки змінилась в поведінці моя дружина. Бачу, як їй болісно дивитись новини, пов’язані з фронтом.

— Як ви почуваєтесь на передовій, коли знаєте, що ваші рідні вдома в тилу?

— Мене заспокоює той факт, що моя родина не проходить той шлях, який проходять родини зі сходу країни. Я дуже вдячний, що ті події залишились на рубежах. Я розумію, що моя дитина спить в теплому ліжку. Її лякають сирени, необхідність спускатися в сховище, але, гуляючи містом, ти не бачиш наслідків цієї війни і це дуже класно.

Для нас, як для жителів Чернівців, конкретно для моєї родини війна закінчиться, як тільки вона закінчиться. А люди, які залишаються на сході, будуть довго згадувати зруйновані будинки, вулиці, інфраструктуру.

Я бачив населені пункти, в яких не зберігся цілим жоден будинок. Є ситуація з мінами, з вибуховими предметами, які не розірвалися. Я боюсь навіть уявити, скільки буде жертв, коли війна закінчиться офіційно. Це мене спонукає і це дає мотивацію, щоб ця війна не просунулась далі на захід.

Я чув історії інших хлопців, що їх дратує, коли повертаєшся у відпустку чи на лікування у свої міста. Вони повертаються додому і бачать, ніби в містах не відчувають війни. А у мене – навпаки. Я радію, коли бачу дітей у колисках, коли матері гуляють по вулиці з хлопаками, які бігають по калюжах — це круто. Для мене такий контраст, коли ти повертаєшся з зони бойових дій — це коли з’являються діти на вулицях, тому що там дітей немає.

— До звільнення яких територій ви були залучені і в чому полягала специфіка ваших операцій?

— Я зараз є бійцем 81-ої окремої аеромобільної десантної бригади. Іронія в тому, що я дуже боявся висоти, я повністю офісна людина, 12 років пропрацював в адвокатурі. По факту моя бригада, ми відносились до лиманського напрямку, приймали участь у веденні бойових дій на першій лінії. Перед нами не було союзних військ, окопи найбільш скраю — наші окопи, попереду — лише ворог. Якщо ти чуєщ, що щось там ворушиться, розмовляє, переміщається — це 100% дії ворога.

Коли почався контрнаступ у вересні, наші сили почали рухатись в сторону Лиману, ми — перші, хто зустрічав, наганяв ворога. У нас були задачі по штурму населених пунктів, зачистки населених пунктів. Потім ми чекали, поки підійдуть інші війська і займуть наші позиції, а ми рухались вперед. Якщо по локаціях — це більше Донецька та Луганська області. Це там знаходиться Святогірська Лавра. Від Лаври ми фактично рухались в сторону Лиману і за Лиман після того, як його звільнили.

— Що ви відчували в цей момент, коли повернулись туди, але вже на звільнену територію?

— Це цікавий досвід. Я навіть можу сказати по цій лаврі, про Світогорськ. Ми брали участь в боях за Світогорськ. Ми проходили під обстрілами артилерії мінометів, і здавалося, що це місце позбавлене життя. Пройшло можливо три тижні, я їхав до Краматорська по справам і бачив, що життя ніби повертається. З’являються фахівці електромереж, які налаштовують лінії електропередач, з’являється зв’язок, цивільних машин стає більше.

Дітей ще немає, але з’являються люди. Вони повертаються до своїх домівок оцінювати шкоду, яку принесла війна. Була аналогія з казкою про Кощія Безсмертного, який зачарував місцевість. Ніби через нього там вирує смерть і нема життя, а після того, коли герої вбивають цього негідника, життя потрохи повертається. “Развеевается русский дух”, от русских дух развеевается і повертається нормальне життя, і це класно.

— Коли ви виконували бойові завдання на окупованих територіях, чи сприяли вам місцеві жителі?

— Я можу сказати лише про свій досвід, своєї бойової бригади, моїх побратимів. У нас був такий випадок, коли ми мали відкривати дорогу на Лиман. Для того, щоб закрити в кільце, взяти в котел ворожі війська, ми мали штурмувати один населений пункт. У нас там все пішло не по плану, тому нам довелося займати оборонний рубіж якраз там, де були місцеві. Ми зайняли двір, зайняли будинок, зробили фортифікацію і перебували там. Люди нам максимально допомагали і сприяли.

По плану ми мали за пів дня заштурмувати, зачистити. Тоді нам повинні були привезти гарячу їжу, але все пішло не так. Ми майже три доби тримали плацдарм, щоб наші війська могли через нас пройти. Ми були без теплих речей, фактично без їжі, але місцеві нам відкривали закрутки, давали можливість користуватись підвалом. Людям прямо сказали, що якщо у нас не вийде, якщо ми там залишимось чи нам доведеться відходити, вони мали б відходити разом з нами. Людям би не пробачили того, що вони допомогли ЗСУ. Вони ризикують своїм життям безпосередньо. Наша невдача для них означала б смертний вирок.

Я вже мовчу, що більшість розвідувальних даних, які ми отримували на той час, — це були дані від місцевих. Вони казали, де перебуває ворожа техніка, де квартирувались офіцери, які дороги ведуть до нас і все інше. Взагалі за правилами ми намагаємось зменшити контакт з місцевими. Ми не знаємо, яких поглядів місцеві, хтось може здати. Ми максимально ці ризики намагаємось зменшити. Якщо є можливість відвести людей від зони, де працюємо ми — десантно-штурмові війська — то ми намагаємось це зробити. По-перше, щоб нас не здали. По-друге, щоб "шальний" снаряд від ворога не пролетів до цивільних.

— В мережі існують жарти про російську армію, про її бідність, недолугість. Чи це справді так і чи не знецінюють такі жарти подвиг українського воїна?

— Найбільшу шкоду, яку ми самі можемо зробити, — це недооцінити ворога. Не забувати, що до Києва "ці Ваньки з балалайками" дійшли. Ми в Києві розбивали їхню техніку. Ми відбивали від того ж самого Гостомеля і Бучі, вони фактично пройшли пів країни.

Я вже по результату роботи десантно-штурмової бригади маю можливість оцінити спорядження російських військ, позиції, які вони займають, техніку. У мене нема підстав жартувати. Можливо, це на нашому напрямку. Ми зараз бачимо, основні бої такі важкі — це Бахмут і та ж сама Білогорівка. Можливо, там російські війська більш підготовлені, тож я не можу сказати за всю армію, можу сказати, що я бачив. А бачив я людей, які використовують оптичні прилади на автоматах, оптичні прилади з системою нічного бачення, які на ринку коштують більше трьох тисяч доларів. Вони використовують автомати зі складним прикладом, які використовують десантники для більш маневреного десантування з техніки. Це непрості солдати.

Наприкінці вересня вибили ворога з одного населеного пункту. Там ми знайшли склад, де було харчування і спорядження. Вже вкінці вересня у них були зимові речі заготовлені, нові. Вони ж їх привезли якимось чином, у них логістика працює. Тому казати, що це Ваньки неоснащені, без патронів — це неправильно. Я знаходив записи офіцерів, які відповідали за артобстріл. Там таблиці, в яких зазначені конкретні наші координати, вид зброї, яка має по цим координатам працювати, кількість пострілів, які мають бути здійснені впродовж дня, а вкінці — графік надходження припасів. Вони працюють, як математика. По науці це. Тому казати, що вони стоять посеред поля і чекають, щоб їх вбили — це не так.

Чи можна сказати, що ми самі себе принижуємо, коли зневажаємо ворога? Мабуть так. Є враження, що наша перемога розуміється само собою, бо вони нездалі. Ні, це велика робота, це велика ціна, яка сплачується нашими військовими і їхніми родинами. Це великий піт і кров. Велика кількість контузій, уламків з тіл наших хлопців. Це страшно. Для мене, якщо чесно, на рівні дива, що ми настільки можемо відтісняти ворога. Оскільки це є протистояння з ворогом, який перевищує нас в кількості живої сили, в кількості техніки, я мовчу про дрони. Але все одно ми перемагаємо, ми більш вмотивовані, наші хлопці тримаються досить круто, враховуючи, що у мене всі оточуючі — добровольці. Вчора вони, умовно кажучи, були барбершоперами, перукарями, таксистами, адвокатами, клали покрівлю, вони не професійні військові. І їм не 20 років. І вони гідно дають опір. Я розумію бажання посміятись в складний час, це психологічно дає якусь розрядку, але я не бачу нічого смішного в цих жартах.

— Вас відзначили нагородою головнокомандувача ЗСУ “Сталевий хрест” за службу загалом чи за конкретну операцію?

— Я ще цю нагороду не отримав, мене повідомили про це телефоном. Зараз я проходжу лікування внаслідок отриманої травми. Ось мені зателефонували і повідомили цю новину. Я лише можу здогадуватись, за що мені дали цю нагороду, бо настільки стало інтентивне життя, багато подій в цьому військовому житті, що я можу лише здогадуватись. Знаю, що не так багато людей з моєї бригади нагородили. Не хочу наговорювати, хизуватись, не знаю. Але запитаю.

— Що може зачепити почуття військового

Джерело