“Я навіть не здогадувався, що в майбутньому я стану рятувальником, – розповідає Артур Моркотенко, заступник начальника пожежно-рятувального загону. – Після служби в армії потрапив сюди і почав працювати. Зрозумів, що це моє. Так працюю вже майже 20 років. З початку війни все змінилося – що в нас в ДСНС, що в поліції, що в медиків. Ти не знаєш, чи буде повторний обстріл цими ракетами, коли ми працюємо на місці руйнувань. Хоча це небезпечно, але ми працюємо надалі, щоб надати допомогу людям, які цього потребують”. 

Артур – один із перших, хто бачить наслідки влучання російських ракет. Він був у складі команди рятувальників, яка діставала з-під завалів семирічну Женю та її маму Катю. Їхня квартира була у сумнозвісному столичному ЖК “Львівський квартал”.

“Повилітали вікна, ми підскочили та побігли, – пригадує той день Катерина Волкова. – І в цей момент прилетіла друга ракета, а далі – я лечу спиною вниз. Мені здалося, що так було поверхи зо 2-3, і ми впали”. 

Що робити, аби вижити під завалами після обстрілу або вибуху

“Людина ж не кожного дня потрапляє під завали, розумієте, – каже рятувальник Артур Моркотенко. – Може, зараз люди трошки для себе візьмуть як науку, що потрібно робити, якщо потрапили в таку халепу. Навіть коли над вами великий шар бетону, цегли, конструкції, якісь меблі, якщо ви повністю в темряві, де купа пилу, і ви абсолютно нічого не бачите – потрібно заспокоїтися. 

Перше правило поведінки під завалами – без паніки! Пам’ятайте, просто в цей момент рятувальники роблять все можливе, аби дістати вас з-під завалу.

“Чого люди починають панікувати? Людина сидить і думає: мене не врятують. І коли людина панікує, вона починає сильно ворушитися. Та якщо навіть якась цеглинка, якийсь маленький камінець зсунеться, все навантаження завалу може лягти на цю людину”, – застерігає Артур Моркотенко. 

“Перша думка була – ну все, я вже впала, зараз я маю швидко померти. Адже було боляче, і хотілося швидше, – пригадує свої відчуття Катерина Волкова. – Якщо це другий Маріуполь, ніхто по мене не прийде, бо все місто зараз буде таке само, не буде жодного будинку”. 

“Ти маєш собі сказати “стоп, стоп, стоп, я живий, я живий”, – дає алгоритм самопідтримки психотерапевт Олег Чабан. – Відчути своє тіло, руки стиснути в кулак, пальці ніг теж стискати. Якщо при цьому є сильне серцебиття, так зване собаче дихання, хекання, то потрібно почати дихати спокійніше. Наприклад, дихання за квадратом: на 1, 2, 3, 4, 5 вдихаємо, потім затримка дихання на 5 і на 5 видих. І знов затримка дихання. Можна дихати простіше: глибокий вдих і потім видих, наче ти задуваєш свічку”. 

“Коли я вже почала себе налаштовувати, аби вирубитись, почула знизу голос: “Мамо, ти тут?”. Женін голос при повній свідомості! І я розумію, що вирубатися мені не можна”, – продовжує розповідати Катерина. 

Друге правило, яке допоможе вижити під завалами – оглянути власне тіло.

“Це дуже важливо, аби рятувальники розуміли зі слів людини, що нам потрібно робити в першу чергу, – пояснює Артур Моркотенко. – Якщо відчув, що в тебе вже німіють кінцівки, треба хоча би сказати, з якого боку, щоб ми розуміли, де розбирати. Або, може, людина відчуває тепло, тому що тепло – це якась відкрита рана, і людина вже стікає кров’ю. Такі нібито дрібниці дуже багато вартують”.  

Каті було складно розгледіти під завалами власні травми, але вона відчувала їх. “Ніс був забитий невідомо чим, бо на обличчі була плита, тож розмовляти було важко. – пригадує Катерина. –  А в мене ще дитина при повній свідомості, яка питає: “Нас же зараз врятують?”. І треба щось відповідати. Я заспокоювала її, казала, що так. А вона кричала, мовляв, люди, врятуйте нас! Але я їй казала, що Женечко, давай економити енергію”. 

І дійсно, перенапруження може призвести до втрати свідомості. І це зменшить ваші шанси на порятунок.

“Сили потрібно берегти для того, аби ми швидше врятували. Коли ви вже почули голоси, наберіться сили і дужче кричіть. Будь-якими словами, хоч і нецензурними, нам все одно. Просто дайте змогу, щоб ми вас почули”, – закликає Артур Моркотенко. 

Щойно Катерина вхопила чоловічі голоси, вона скомандувала донці: “Женю, а тепер кричи!”. Рятувальники почули дівчинку, але легко витягнути її не вдалося: маленькій затиснуло гомілку. 

“Кожна секунда була важлива, і я б собі не пробачив, якби не дай Бог я щось би не зміг і ця конструкція обвалилася, – і досі хвилюється від пережитого рятувальник Артем. – Не щодня доводиться рятувати дитину. У хлопців, які це все бачили, майже у всіх на очах були сльози. В тому числі і в мене”.

Якщо ви опинилися під завалом, навіть попри біль та виснаження продовжуйте розмовляти з рятувальниками.

“Коли завдаються руйнування в будинку, то ніхто не знає, чи всі були разом, чи хтось був на кухні, чи хтось був у ванній кімнаті, – пояснює цю необхідність Артем Моркотенко. – Коли дістали дівчинку, передали медикам, з її слів ми зрозуміли, що там ще є її мама. Тому що вона знаходилась трошки далі, ми чули тільки дитину, а маму і не бачили, і не чули”. 

І окреме прохання в Артура до всіх тих, хто опиняється на шляху рятувальної бригади, яка мчить за викликом: "Я дуже прошу нам не заважати. Ми не просто так їдемо кудись, бо нам так захотілося. Ми їдемо комусь допомагати. А в нас люди паркуються на цих вуличках маленьких біля парадних, де має бути місце для аварійної бригади чи-то “швидкої”. І це може комусь коштувати життя. А от найприємніше для кожного рятувальника – це коли дякують люди, дякують за те, що вони є”. 

Катюша, врятована з-під завалів “Львівського кварталу”, ще в лікарні намалювала дещо для свого рятівника, аби віддячити за себе і за маму. 

“В мене в робочому кабінеті на стіні малюнок, який мені подарувала Женя. Із написом “Я люблю Україну і ви найкращі”.  Він красується в мене на стіні в рамці, і автоматично, коли заходиш в кабінет, в тебе очі піднімаються на цей малюнок. І як би погано не починався день, в мене завжди з’являється посмішка, – каже рятувальник Артур Моркотенко. – Ми незламні, ми українці, ми все подолаємо. Працюємо навіть коли повітряна тривога, не залишимо нікого. Ми для того і існуємо, щоб рятувати".

Джерело