Знання минулого – це теж ресурс у війні. Це доступ до сукупного досвіду спільноти, який допомагав виживати, творити і перемагати.

Це ресурс, який допомагає мобілізувати громадян на захист країни, атакованої агресором.

В Україні він спрацював. Напрацьоване за роки незалежності у дослідженнях та популяризації історії конвертувалося у готовність українців захищати свою державу.

Люди, які розуміли хибність і небезпеку тези про «один народ», наслідки втрати державності – були серед перших, хто брав зброю до рук.

Але цей ресурс, як і будь-який інший у війні (зброя, набої, спорядження) вичерпується, якщо його не поповнювати. На жаль, від початку повномасштабного вторгення не бачу жодних спроб держави поновити «запаси» знання та розуміння історії українцями.

Жодної спеціальної програми популяризації нашого минулого, жодних системних і масштабних спроб пояснити коріння цієї війни.

Контрольований державою інформаційний простір цілковито позбавлений історичного контенту. Більш того, окремі ініціативи (на кшталт відмови від обов’язково тестування з історії) нагадують роззброєння країни під час війни.

Тих, хто знали, розуміли, любили нашу історію стає менше, бо їх багато серед загиблих.

Якщо нинішню політику продовжувати – їм на заміну (не)прийдуть ті, хто не розумітимуть, що і чому вони мають захищати.

Добре, що Україна відновлює виробництво тих чи інших зразків озброєнь, не розраховуючи виключно на збройну допомогу Заходу. Але також потрібним є оновлення уваги з боку держави до популяризації історії. Тим паче, в цьому питанні не можем розраховувати ані на чию допомогу.

Джерело